Зустріч нормандської четвірки відбувалася на новому тлі – відвертого роздратування тим, що робить Росіяю
Ми не знаємо деталей переговорів у нормандському форматі, і висновки можемо робити лише з публічних коментарів, які були часом доволі суперечливими. І найперша новина цієї зустрічі – те, що з'явилася заява щодо необхідності підготовки дорожньої карти.
Щодо цієї дорожньої карти також є різні версії. Журналіст Сергій Рахманін виклав версію про те, що це була ідея Росії з метою дотиснути Україну до виконання так званих "політичних вимог", але зараз цю ідею просуває вже українська дипломатія, і її позиція полягає в тому, щоб дуже чітко все розписати, щоб до виконання політичних вимог або не дійшло, або це було обставлено дуже багатьма умовами. Українська сторона абсолютно логічно ставить безпекові питання на перше місце – власне, так і написано насправді у Мінських угодах. Тому можуть бути як небезпеки, пов'язані з вимогами росіян, так і, якщо українська дипломатія буде акуратно все прописувати, вже наші вимоги і переваги.
Але тут постає питання, чи буде взагалі сформульована ця дорожня карта, оскільки зараз домовилися про те, що треба домовитися. І, хоча сказано, що ця карта має бути підготована в листопаді, у мене є в цьому великі сумніви.
Варто зазначити, що переговори нормандської четвірки в Берліні відбувалися на новому тлі. Це, насамперед, відверте не просто розчарування, а роздратування тим, що робить Росія, яка показала свою недоговороспроможність у Сирії. Парадокс в тому, що, думаю, саме події в Сирії, а не події в Україні, були дуже суттєвим фактором, що обумовиав несприйняття політики Росії на Заході. Здавалося абсолютно логічним, що Захід мав би насамперед реагувати на те, що відбувається в Європі; але те, що сталося в Сирії, показує, що Путін переграв самого себе. Підвищуючи ставки, він перейшов межу, що викликало опір на Заході.
Тому якісь плани "обміняти" Сирію на Україну, як побоювалися в тому числі українці, коли Путін почав своє військове втручання в Сирії, зараз не виправдовуються. Навіть навпаки – вони спрацювали проти Путіна.
Другий психологічно важливий момент – це поява звіту міжнародної комісії по трагедії МH17, і це теж, очевидно, змінило атмосферу в розмовах про те, що Росія робить в Україні.
Саме цими двома факторами я пояснюю те, що Парламентською асамблеєю Ради Європи були прийняті дві резолюції, у яких вперше відкрито говориться про російську агресію в Україні, а не просто про конфлікт в Україні, і наголошується на необхідності вивести російські війська (наявність яких Росія заперечує). Ці резолюції ПАРЄ створюють нову атмосферу і сприятливе тло для України в експертних дебатах, на зустрічах дипломатів, і в тому числі на переговорах в нормандському форматі.
На мою думку, зараз ми можемо говорити про те, що на цьому тлі секторальні санкції Європейського Союзу, ймовірно, будуть продовжені. Що буде потім, за півроку, ми не знаємо, але зараз санкції, найвірогідніше, подовжать. З одного боку, українська дипломатія має це використати. З другого ж – якщо Путін знатиме, що санкції точно будуть подовжені, то він буде опиратися; хоча, очевидно, він також спробує в черговий раз надурити Захід розмовами про те, що політична частина Мінську повинна бути виконана раніше, ніж безпекова.
Мені здається, українська сторона відчула, що у деяких випадках ми можемо тиснути; це проявилося у висуненні п'яти "червоних ліній", про які говорив заступник голови Амінінстрації президента Костянтин Єлисєєв, і які офіційний Київ не зможе переступити. Зокрема, поява такої "лінії", як демонтаж фейкових "владних" структур, які зараз існують на території так званих "ДНР" та "ЛНР". Мені зараз навіть важко уявити, як це буде конкретно робитися, але це свідчить про те, що українська переговорна позиція стала більш жорсткою.
Також ми вперше озвучили публічно питання по демілітаризації Дебальцево. Раніше це, можливо, і обговорювалося в закритому режимі, але в публічний простір не виносилося. А зараз ми говоримо, що оскільки росіяни порушили Мінськ-2 і захопила Дебальцево, його має бути демілітаризовано. Це також говорить про те, що українська сторона відчула, що і у неї є козирі.
Тепер щодо більш хитких моментів.
Що стосується виборів, то, наскільки я розумію, на Петра Порошенко дійсно тисли, щоб він дав певні обіцянки. Проте він зумовив проведення виборів цілою низкою вимог щодо безпеки, зокрема, контролем над кордоном.
У питанні контролю над кордоном ми бачимо суперечливі заяви сторін, у тому числі і про те, що українська позиція не відповідає Мінським домовленостям. Насправді, у Мінських домовленостях дійсно записана невигідна для України позиція про те, що контроль над кордоном відновлюється вже після виборів. Тут не можна заперечувати, адже так записано в угодах. Але зараз Україна притримується позиції необхідності встановлення на початку якщо не українського, то принаймні міжнародного спостережного контролю. Ця позиція може отримати підтримку Заходу, оскільки є досить логічною.
Крім того, почалися розмови про розширення повноважень місії ОБСЄ, про те, що вона повинна знаходитися не тільки на лінії розмежування. Проте, подальші трактування цієї ініціативи розходяться. Путін каже, що це може бути легко озброєна місія на лінії розмежування і в місцях складування зброї. Україна розуміє це по-іншому. Нам потрібна поліцейська місія, яка буде не тільки на лінії розмежування, а й по всій території Донбасу. Що найголовніше – на кордоні з Росією. Німеччина, як головуюча в ОБСЄ країна, ніби не проти обговорення цього питання. Але з моменту початку обговорень до прийняття якихось рішень пройде дуже немало часу. Прецедентів подібної поліцейської місії, створеної на основі ОБСЄ, ще не було. Це не тільки ризикована, але й фінансово витратна операція.
Принциповим було те, що сторони домовилися про допуск представників Червоного хреста до полонених. Українська сторона, напевно, буде відносити до них і тих, хто незаконно утримується на території Росії.
Позначені нові підходи. До практичного втілення цих рішень ще дуже далеко. Попереду нас чекає запекла боротьба на дипломатичному та санкційному фронті. Багато чого буде залежати від загального розвитку подій – не тільки в Сирії, але і в Сполучених Штатах. Путін сподівається на перемогу Трампа, але американські експерти кажуть, що Клінтон досить впевнено вирвалася вперед. Потрібно дочекатися виборів, щоб зрозуміти, якою далі буде американська політика. Питання Росії несподівано опинилося в центрі дебатів між Трампом і Клінтон. Якщо переможе остання, можна сподіватися, що політика США щодо санкцій, як мінімум, не буде послаблена, а, можливо, навіть посилиться.
Читать статью | © Українська Правда
